Шамани, співці та пророки: таємна історія «українських гомерів»

  

Кобзар — душа українського народу. Недарма великий український пророк Тарас Шевченко взяв собі саме цей псевдонім. Здається, їхній феномен має бути добре вивченим. Проте це зовсім не так. Бродячі сліпі співаки України зберігають таємниці, розгадка яких ховається у сивій глибині століть.

ШАМАНСЬКЕ КОРІННЯ

Видатний релігієзнавець Мірча Еліаде відзначав тісний зв’язок між шаманськими практиками та індоєвропейськими оповідачами. На ранніх етапах людської історії співак, віщун і лікар являли собою три іпостасі однієї й тієї ж професії — шамана.

Спадкоємність цієї традиції ми зустрічаємо у казкарів найрізноманітніших народів. Простежується вона й у кобзарів — українських пророків та шаманів. Їх не просто слухали на базарах і площах — до них особливо дослухалися й питали поради на переломних етапах життя.

Кобзарі нерідко були не лише музикантами й співцями, багато хто з них займався цілительством. Кобзар — божа людина. Як і шаман, він обранець вищих сил, його дар благословенний небесами. Аналог можна знайти у ведійській традиції, де натхненниками виконавців ведійських гімнів — ріші — є самі боги.

У стародавніх греків Аполлон був не тільки покровителем співаків і поетів, а й вправним лікарем. Поетичне натхнення і мистецтво лікування поєднував легендарний Орфей. Індоіранський Мітра був не лише «жерцем, що голосно співає», а й захисником від хвороб і злих духів.

Українські кобзарі в старих богів, звісно, не вірили, вони були християнами та глибоко релігійними людьми. Проте вони були продовжувачами традиції, яка, переосмисливши давніші практики, приписувала пісням цілющу властивість від хвороб тіла й духу.

Зокрема, Іпатіївський літопис зберіг для нас спогади про якогось «чудця», чиї пісні мали силу цілющого зілля.

Ипатьевская летопись — русский летописный свод 1420-х годов. Содержит «Повесть временных лет», Киевскую и Галицко-Волынскую летописи. В 1989 году вышел украинский перевод «Летопись русская» Леонида Махновца. Важный источник по средневековой истории государств и народов Восточной Европы. Другие названия — Ипатская летопись

СЛІПИЙ, ЩО БАЧИТЬ «ДУХІВ»

Сліпота «українських гомерів» не є випадковою. Шамани й казкарі часто-густо мали якесь каліцтво — маркер їхньої «богообраності». Добре відомий мотив ритуальної або ж реальної сліпоти шаманів. Цю ж ознаку «інакшості» ми знаходимо і в Гомера.

До речі, уявлення про його сліпоту має досить хитке обґрунтування. Воно базується насамперед на його рядках про сліпця Демодокла з «Одіссеї»: «Муза його при народженні злом і добром обдарувала: Очі затьмарила його, дарувала натомість солодкопіння». Вважається, що образ Демодокла Гомер вивів із самого себе.

Дохристиянська традиція нерідко пов’язувала сліпоту з чаклунською силою. Сліпий належав двом світам і мав подвійне бачення: світу людей і світу духів. Українських кобзарів ріднить із шаманізмом і пов’язана з духовним зором ідея «мандрівництва», поневіряння між світами. Сакральна реальність організована інакше — у ній немає прямих шляхів і доріг. Спосіб життя бродячого сліпого співака — найкраще тому підтвердження.

Феномен кобзарів змушує згадати й про давньоруського співця Бояна зі «Слова о полку Ігоревім»: «Боян вещий, если хотел кому песнь воспеть, то растекался мыслию по древу, серым волком по земле, сизым орлом под облаками… скача, соловей, по мысленному древу, летая умом под облаками».

Паралель із шаманом, душа якого мандрує світовим древом, напрошується сама собою.

УКРАЇНСЬКА «БАТЬКІВЩИНА» ГОМЕРА

Нам нічого не відомо про сліпоту Бояна. Але ми можемо припустити, що стародавні народи, які проживали в Північному Причорномор’ї, були добре знайомі з постаттю сліпого оповідача. Існує гіпотеза, що «мода» на подібних персонажів прийшла до Стародавньої Греції саме звідси.

Є відомості про надзвичайну популярність Гомера у «борисфенітів» (Борисфеном греки називали річку Дніпро). Філософ Діон Хризостом розповідає, що ці люди дикі й войовничі, погано розмовляють грецькою, проте «Іліаду» знають напам’ять, а за поета не вважають нікого, крім сліпого Гомера. Ба більше, Гомер у грецькій культурі — відокремлена постать.

Практично немає сліпців і в західноєвропейських культурах. Зате причорноморська Ольвія знає, за свідченням Хризостома, цілий інститут співаків… Після довгої перерви згадки про «гомерів», сліпих мандрівних співаків, знову з’являються на межі XV–XVI століть. Тобто якраз тоді, коли українці починають освоювати причорноморські степи.

Цей процес завершується появою Кобзаря з великої літери — Тараса Шевченка. Сам поет відчував цю спорідненість, порівнюючи «малоросійські, історичні думи, з рапсодіями хіоського сліпця». Інтуїцію про те, що думи кобзарів та епос Гомера — це одна й та сама традиція, він висловив у дещо жартівливій формі:

«Они так возвышенно-просты и прекрасны, что если бы воскрес слепец хиосский да послушал хоть одну из них от такого же, как и сам он, слепца, кобзаря или лирника, то разбил бы вдребезги свое лукошко, называемое лирой, и поступил бы в михоноши к самому бедному нашему лирнику, назвавши себя публично старым дурнем».

У будь-якому разі мелос і композицію дум легко впізнати у поетичних творах Тараса Шевченка.

ТАЄМНИЙ ОРДЕН «ДІТЕЙ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

У XVIII сторіччі «столицею» кобзарів стає Харків — багате ярмаркове місто. Їхні спільноти облаштовуються за принципом закритих від стороннього ока середньовічних цехів. Кобзарі завжди усвідомлювали свою месіанську «інакшість». Це була свого роду держава в державі: зі своєю скарбницею, кваліфікаційними комісіями, судом і законами.

На вершині ієрархії стояв цехмайстер, або «верховний король», який очолював кобзарську раду. Кобзарів можна вважати прообразом «дітей лейтенанта Шмідта», описаних Ільфом та Петровим. За кожним закріплювалася територія для кобзарства — порушників кордонів виганяли з гільдії.

Існували в кобзарів і особливі «устіянські» книжки, і таємна «лебійська» мова, яку крім них ніхто не розумів. Звісно, етнографи багато чого зберегли з цієї спадщини, але досі немає впевненості, наскільки адекватним є наше уявлення про цей «таємний орден». Звідси безліч найфантастичніших легенд і загадок.

Найяскравіша кобзарська біографія пов’язана з ім’ям Остапа Вересая, який втратив зір у 4-річному віці, 1810 року. Як для кобзаря, життя в «українського Гомера» (так прозвали Вересая ще за життя) було доволі бурхливе. Свого ремесла він навчався щонайменше у трьох знаменитих кобзарів. Двічі намагався одружитися, але невдало. На третій йому вдалося завести сім’ю, в якій народилася донька Мотря.

Він був досить заможним, приблизно на рівні тодішньої сільської інтелігенції. Вересаю пощастило — мода на «народність» у дворянському класі середини XIX століття викликала до нього непідробну цікавість. Пантелеймон Куліш записував його думи, Тарас Шевченко називав його братом, надсилав гроші та свій «Кобзар».

Поміщик Ґалаґан влаштовував йому концерти в Києві й навіть возив до Петербурга, де великі князі Гліб і Павло Олександрович подарували йому золоту табакерку з імператорським гербом. Ця табакерка працювала як «паспорт», допомагаючи залагоджувати конфлікти з поліцією.

Дружба із сильними світу цього, до яких кобзарі традиційно перебували в опозиції, призвела до вигнання Остапа з цеху. Крім того, хто знає, які секрети таємного кобзарського «ордена» міг видати Вересай?

Діставалося йому й від односельців, і від церкви. Один із місцевих, дяк, підстеріг Вересая і так побив його лопатою, що той упав у сніговий замет і замерз на смерть. Священики відмовлялися його відспівувати й ховати. Цього права, як відомо, позбавляли чаклунів, ворожок, єретиків, самогубців, божевільних, інородців та акторів.

Навряд чи Вересай підпадав під якусь із цих категорій, хіба що міг проповідувати щось «єретичне». Але родичам вдалося вмовити церковне керівництво, «українського Гомера» все-таки поховали й поставили на його могилі хрест.

 

Остап Вересай з поводирем в маєтку Ґалаґанів, у Сокиринцях, Прилуцького повіту Полтавської губ., 1871 год

ХРЕСТОВИЙ ПОХІД: ВІД ВАТИКАНУ ДО НКВС

Дуалістичне світосприйняття, протистояння кобзарської правди та світу неправди, має одним із джерел гностичну єресь богомильства. Богомили з’явилися ще у V столітті в Болгарії та зникли аж у XV, коли проти споріднених їм альбігойців і катарів Ватикан оголосив хрестовий похід.

У Київській Русі богомільські мандрівні співці були представлені «каліками перехожими» — тими самими, які зцілили билинного богатиря Іллю Муромця. Українське кобзарство теж не пережило хрестового походу, який у 20–30 роки минулого століття оголосила радянська влада. Адже «сумнівні бандуристи» тягли у світле майбутнє «старий націоналістичний мотлох»!

Кобзарів спершу переписали. Потім узимку 1934–1935 рр. у Харкові провели З’їзд народних співаків. Після цього кілька сотень кобзарів вивезли на околицю станції Козача Лопань, де загнали в заздалегідь вириті могили й розстріляли разом із малолітніми поводирями.

Багатовікова славна історія українських кобзарів закінчилася страшною розправою. Але пам’ять про «українських гомерів» — співців, цілителів і пророків — не зникла. У ній вони постають не такими вже беззахисними й немічними. Легенди оповідають про бойову техніку кобзарів, у якій вони використовували посох костурицю або «священний ніж».

Український фольклор зберіг для нас і немеркнучий образ козака-бандуриста Мамая — щось середнє між воїном, співцем та шаманом. Мамай не знав, що таке хвороби й старість, його не брали ні куля, ні шабля.

Отже, кобзарство не зникло з української історії та культури — воно продовжує залишатися символом волелюбності та сили духу українського народу.

Huxley