1894, 10 жовтня – народився Віктор Платонович Петров (В. Домонтович)

 

10 жовтня виповнилося 130 років від дня народження Віктора Платоновича Петрова (В. Домонтовича). Найвідоміший його твір – інтелектуальний роман «Дівчина з ведмедиком», написаний наприкінці 1920-х років. Також доволі відомими є романи «Без ґрунту» й «Доктор Серафікус». Але спадщина Віктора Петрова значно розмаїтіша за жанрами: праці з літературознавства, філософії, етнографії та археології, а ще – звіти для радянської розвідки.

Син священника, професорський стипендіат, завідувач школи

Віктор Петров народився у Катеринославі (сучасне Дніпро) у родині священника Платона Петрова. Його мати Марія Преображенська була донькою ректора Катеринославської духовної семінарії. Вона померла, коли Віктору було три з половиною роки. Родина переїжджала, хлопчик вчився в Одесі й Холмі (тепер це територія Польщі). Платон Петров був турботливим батьком і намагався дати сину найкращу освіту.

Усі відомі предки Віктора Петрова були церковнослужителями. Батько хотів, щоб син теж став священником. Але юнак обрав інший фах. 1913 року Віктор Петров вступив на слов’яно-російське відділення історико-філологічного факультету Імператорського університету Святого Володимира в Києві (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Нищення всього, пов’язаного з релігіями, – одна з найприкметніших рис більшовицької політики. Тому вибір Віктором Петровим філологічного фаху можна назвати вдалим і з цієї причини.

Коли у світі вирувала Перша світова війна, Петров занурився у дослідження російської та української літератур. Його дипломна робота, захищена 1918 року, була присвячена російському поету Ніколаю Язикову. За цю працю молодий науковець отримав срібну медаль і залишився як професорський стипендіат при кафедрі української мови Київського університету.

Більшовики перетворили виш на Київський інститут народної освіти (КІНО). Віктор Петров почав тут працювати, пізніше захистив дисертацію з літературознавства, присвячену життю та творчості Пантелеймона Куліша у 1850-ті роки.

Дослідник мав енциклопедичні знання, вільно читав німецькою, французькою, латиною. Його цікавили українські письменники 19 століття, він готував лекції про українську поезію 16–18 століть. Така «багатовекторність» допомагала в Києві часів воєнного комунізму: у 1918–1921 роках Віктор Петров змінював роботу 15 разів. В основному, він вчителював: викладав у гімназії російську мову, в учительській семінарії – українську мову й літературу. Ще він викладав для робітників, які щойно вступили до Київського університету, на курсах для завідувачів дитбудинків, був інструктором і членом колегії об’єднання дитбудинків Лук’янівки, завідував школою Канівського повіту.

Літературний експериментатор

Певним чином саме пошуки роботи привели Віктора Петрова до київських літературних кіл. 1921 року він поїхав на запрошення поета Миколи Зерова викладати французьку й німецьку мови у школу містечка Баришівка на Київщині (до того діячі не були знайомі, Зеров запросив Петрова за рекомендацією спільного знайомого). До речі, саме там Віктор Петров познайомився з Софією Зеровою (дружинДослідник зблизився з неокласиками: Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою, Максимом Рильським, Юрієм Кленом (О. Бургардтом), згаданим Миколою Зеровим. Друга половина 1920-х років була доволі оптимістичною: письменники творили нову українську поезію й прозу, влаштовували літературні вечори, сперечалися одне з одним й веселилися. Віктор Петров був гострим на язик, вражав ерудицією й доброю пам’яттю. Все це робило його і цікавим, і не дуже приємним співрозмовником, адже таку людину важко перемогти в суперечках.

Літературний дебют Петрова відбувся 1924 року з оповідання «Розмови Екагартові з Карлом Гоцці». Наприкінці 1920-х з’явилися «Дівчина з ведмедиком», біографічна повість «Аліна й Костомаров» і повість-есей «Романи Куліша» – тож письменницькі інтереси перепліталися з літературознавчими. Саме Петров (зазвичай він використовував псевдонім В. Домонтович) вважається тим, хто одним із перших в Україні звернувся до жанрів інтелектуального роману та романізованої біографії.

У 1930-х роках радянська влада посилила тиск на науку і культуру, вимагаючи відданості «марксистсько-ленінським позиціям». Віктор Петров дуже змінився: замкнувся в собі, займався виключно роботою. Ймовірно, це було пов’язано зі страхом поширеного в ті роки доносительства. Але у цей період Петров багато писав у стіл. Саме тоді він створив «Без ґрунту» і «Доктора Серафікуса», виданих лише в 1940-х, за нацистської окупації та на еміграції.

Збирач фольклору дніпровських лоцманів

Навіть у оптимістичні 1920-і, й пізніше Віктор Петров не був суто письменником. Так, у 1921–1930-му роках він працював у Етнографічній комісії при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). Туди дослідника запросив його університетський викладач і наставник, фольклорист Андрій Лобода. Віктор Петров спершу був вченим секретарем Комісії, а 1927 року очолив її. ою Миколи), яку покохав і з якою одружився наприкінці 1950-х років.

Лобода і Петров разом розробили програму проведення наукових досліджень з етнографії, яка допомогла систематизувати хаотичні напрацювання. Йшлося про «тотальне збирання» фольклорного матеріалу. Штат етнографічної комісії був невеликим, і Віктор Петров придумав, як залучити до роботи вчителів, школярів і студентів. При хатах-читальнях, у сільклубах тощо почали створювати краєзнавчі гуртки, а місцеві жителі стали їх дописувачами. Щоб скерувати роботу аматорів, у комісії розробили методички про те, які матеріали та як треба збирати.

Якщо 1925 року комісія мала 200 кореспондентів, то 1929 року їх було понад 11000 (постійних і непостійних). Тож, мабуть, Петров отримував листів не менше, ніж кінозірки. Всі ці дописи дослідник переглядав і систематизував. На підставі зібраних джерел науковці опублікували низку праць. Так, Віктор Петров у співавторстві підготував дослідження «Коротенькі пісні (частушки) років 1917–1925». Також він цікавився фольклором правопорушників, українськими варіантами легенди про походження лихих жінок тощо.

Науковець організував кілька етнографічних експедицій, найбільшими з яких були поїздки у район будівництва Дніпрогесу. Етнографи приїжджали в навколишні села, щоб зібрати інформацію про їх фольклор до затоплення задля будівництва гідроелектростанції. Найбільше цікавили науковців зникаючі професії: лоцманство і чумацтво. Лоцмани – люди, які проводили судна через пороги. Оскільки після будівництва Дніпрогесу пороги зникли, цей рід занять втратив сенс.

Вважається, що враження, отримані під час етнографічної поїздки на Дніпропетровщину, до місць свого дитинства, Віктор Петров використав у романі «Без ґрунту». Цей твір показує життя українських інтелектуалів та інтелігентів, які у вирі подій 20 століття, зокрема масштабних радянських проєктів із «приборкання природи», втрачають ідентичність.

Успіхи Етнографічної комісії високо оцінили в радянському союзі. 1927 року її відзначили срібною медаллю Всесоюзного географічного товариства. Але багато матеріалів, зібраних під час цих експедицій до району Дніпрогесу, так і не опублікували через хвилю репресій проти української інтелігенції. Віктора Петрова 1930 року звільнили з посади керівника Комісії за «політичні вивихи й перекручення».

Тим часом у нотатках Петрова зафіксовані свідчення з лоцманських сіл, які можна було б назвати антирадянськими, якби їх опублікували. Ці записи відображають скептичне й насмішкувате ставлення населення до більшовицької влади. Утім значна частина неопублікованих матеріалів була знищена на початку німецько-радянської війни.

Шукач походження слов’ян

У 1930-х роках Віктор Петров почав працювати в Інституті історії матеріальної культури ВУАН (з 1938 – Інститут археології Академії наук УРСР). Дослідник спостерігав роботу археологів під час експедицій у район Дніпрогесу, але фактично був самоуком у цій сфері. Проте його загальний рівень підготовки й ерудиція дозволили працювати і тут.

Свої перші археологічні дослідження Віктор Петров провів 1934 року, під час розкопок Райковецького городища на Житомирщині. Але науковця більше цікавила не робота в полі, а синтез зібраних матеріалів, щоб сформулювати певну теорію (загалом це стосується будь-якої сфери, до якої він був дотичний). Так, Віктор Петров обстоював думку, що Райковецьке городище було територією феодальної садиби, подібної до кам’яних замків західноєвропейських баронів. Тобто, науковець вписував цю пам’ятку в європейський контекст.

Крім цього, у 1930-х Віктор Петров почав вивчати культуру «полів поховань» (те, що пізніше стали називати зарубинецькою і черняхівською культурами). Коли Петров вперше потрапив на розкопки цієї культури, йому спало на думку, що саме в час її існування почало формуватися слов’янство. Доведення цієї теорії вимагало більше матеріалів. Тоді дослідник запропонував по суті те саме, чим займався в Етнографічній комісії: систематизувати й видати готові матеріали про культуру «полів поховань» із музеїв України.

Працював у Центральному історичному музеї, як тоді називався МІСТ. Збереглися добірки негативів із зображеннями предметів колекції, які науковець вивчав у фондах музею. До німецько-радянської війни команда Віктора Петрова підготувала до друку збірку археологічної колекції нашого музею. Також дослідники працювали у Білій Церкві та Львові. Але через війну жодну книжку із запланованої серії не видали. За 20 років ці напрацювання використали для підготовки томів повоєнної серії «Матеріали і дослідження з археології СРСР».

Віктор Петров наприкінці 1960-х теж повертався до археології. Тоді він підготував працю про підсічне землеробство. У ній він пояснював, як перехід від цієї системи господарювання до орного землеробства був пов’язаний зі зміною суспільного ладу.

Майже «переконаний монархіст», загадково звільнений з-під арешту

Свідчення Віктора Петрова, надані радянським спецслужбам, – найзагадковіша частина його доробку. Адже про це наразі відомо вкрай мало.

У червні 1938 року письменника арештували та звинуватили в участі у контрреволюційній організації і шпигунстві – типовий набір тієї доби. У кримінальній справі Віктора Петрова називають «переконаним монархістом» і «чорносотенцем», який у минулому був членом чорносотенної організації «Двуглавый орел» («Двоглавий орел») і мав зв’язки з шпигунськими організаціями, під час громадянської війни вербував офіцерів для боротьби з радянською владою. Ці звинувачення виглядають далекими від того, яким дослідник був у житті.

Віктора Петрова арештували після того, як його прізвище назвав слідчим археолог Теодосій Мовчанівський. Він керував археологічними розкопками Райковецького городища, в яких брав участь Петров. У той час арештів було багато, і на допитах, під тортурами люди погоджувалися казати що завгодно. Самого Мовчанівського на момент арешту Петрова вже розстріляли в Биківні. Загалом репресії знищили багатьох людей з кола дослідника: Миколу Зерова та Павла Филиповича 1937 року розстріляли в урочищі Сандармох, Михайло Драй-Хмара 1939 року помер у ГУЛАГу.

Про що розповідав слідчим Віктор Петров, ми не знаємо, бо протоколи його допитів не збереглися (чи їх знищили). За два тижні, 20 червня 1938 року, дослідника відпустили. У матеріалах справи зазначено, що слідство не знайшло достатньо матеріалів, щоб притягнути його до суду. Незабаром після цього кар’єра Віктора Петрова пішла вгору: його призначили директором Інституту українського фольклору АН УРСР, висунули кандидатом у члени-кореспонденти Академії наук УРСР. Усе це дає підстави для підозр, що Віктор Петров співпрацював із НКВС. Проте в українських архівах наразі не знайдено документів, які це підтверджують стосовно 1930-х років. Можливо, ці матеріали вивезли до Москви.

Утім збереглися дані про те, що Віктор Петров опановував навички оперативного мистецтва в Уфі (більше про це можна буде прочитати незабаром у книжці Федора Андрощука «Повернення “Іванова”»). До Уфи його, разом з Академією наук, евакуювали 1941 року. У своїх агентурних звітах за 1941 рік Віктор Петров або не згадував конкретних прізвищ, прикриваючись фразами на кшталт «чутки ходять», або називав прізвища репресованих людей (тобто тих, кому вже не можна було зашкодити) чи тих, хто теж співпрацював зі спецслужбами, як-от Юрій Яновський. Тому на основі наявних матеріалів важко сказати, чи хтось постраждав від його діяльності.

Радянський розвідник, який видавав антибільшовицькі твори

На відміну від доказів співпраці з НКВС, збереглися матеріали про діяльність Віктора Петрова як розвідника. За документами, які зберігаються в архіві Службі зовнішньої  розвідки України, з початком німецько-радянської війни вже немолодому вченому доручили агентурну роботу на територіях, які окупували німці. Віктор Петров мав перетнути лінію фронту в районі Харкова, пройти перевірку німецького командування, задекларувати свою лояльність до німецької влади й ненависть до більшовиків та прибути до Києва. Там він мав розпочати виконання завдань, які поклала на нього радянська розвідка, а саме – увійти до складу українського уряду, про який тоді точилися розмови, і принагідно очолити його. Для підтримування контакту з Віктором Петровим (агентурне ім’я «Іванов») передбачалися способи зв’язку, паролі, місця явок.

Для виконання таких задач, щоб завоювати довіру окупантів, Петрову дозволили публікації у ворожій пресі. Ймовірно, цим письменник і виправдовував активний друк творів, які б він ніколи не зміг видати в радянському союзі. З 1942 до 1943 року за підтримки німецької пропагандистської служби «Штафель» він видавав у Харкові часопис «Український засів». На його сторінках друкували твори таких антирадянських авторів як Улас Самчук, Михайло Зеров, Юрій Шевельов. Саме на сторінках видання Віктор Петров вперше опублікував роман «Без ґрунту».

1944 року Віктор Петров опинився в Німеччині. Він працював в Українському науковому інституті в Берліні, став одним із засновників «Мистецького Українського Руху» (МУР) і редактором літературно-мистецького журналу «Арка». МУР у цьому контексті – організація українських письменників, які проживали в німецьких таборах для переміщених осіб у 1940-х роках. Згодом Віктор Петров викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені.

Безпосередньо розвідницька діяльність Віктора Петрова мала значно менше успіхів і походила на саботаж. Крім цього, науковець рідко виходив на зв’язок і здавав свої звіти тоді, коли інформація з них втрачала актуальність.

У квітні 1949 року він зник зі своєї мюнхенської квартири. Спершу знайомі думали, що його вбили радянські спецслужби. Але згодом з’ясувалося, що Віктор Петров працює в Інституті історії матеріальної культури АН СРСР у Москві. Так стали очевидними зв’язки дослідника зі спецслужбами.

Що стало мотивацією до повернення Віктора Петрова в СРСР, невідомо. Одна з версій полягає в тому, що на письменника вийшли радянські агенти і поставили ультиматум: або він повертається до радянського союзу, або вони арештовують Софію Зерову. Друга версія – Петрову просто стало нудно за кордоном. Культурний сплеск, пов’язаний з українським емігрантським рухом, спадав, люди роз’їжджалися по різних континентах, представники діаспори сварилися між собою. Петрову нібито це набридло, він хотів спокою й стабільності, й ледь не сам попросився назад.

Фактично видавнича робота Петрова у роки війни і в 1940-х принесла більше користі українському визвольному руху, аніж більшовикам. Тому дещо дивує, як такий діяч успішно пройшов перевірку спецслужб після повернення до СРСР.

Орденоносець

Віктору Петрову дозволили повернутися в Україну. У Києві він працював в Інституті археології, одружився з Софією Зеровою. «Пильні» співгромадяни, які у часи війни бачили Петрова у нацистській формі, регулярно скаржилися правоохоронцям на «колаборанта». Можливо, саме для того, щоб зняти зайві питання, 1965 року Віктора Петрова нагородили орденом Вітчизняної війни І ступеня. У документах спецслужб він фігурував як учасник «партизанського об’єднання імені Берії».

Того ж року дослідник нарешті отримав власну квартиру на Володимиро-Либідській, 16, а наступного – удруге захистив докторську дисертацію. Йому довелося робити це, бо документи про присудження кандидатського й докторського ступенів загубилися. Мабуть, це був найшвидший перехід науковими східцями: з дисертацією «Язык. Этнос. Фольклор» («Мова. Етнос. Фольклор») Віктор Петров в один день став і кандидатом, і доктором наук.

1969 року письменник помер за своїм робочим столом, чекаючи на журналіста для інтерв’ю. Віктор Петров все життя був аскетом. По його смерті залишилося багато книжок, статей, неопублікованих матеріалів, але з особистих речей – майже нічого. Тож нам доводиться досліджувати життя Петрова переважно на основі того, що він сам захотів розповісти.

Дітей і учнів науковець не мав. Його інтелектуальну спадщину впорядковувала Софія Зерова. Вона передала матеріали дослідника до різних українських архівів. І попри цей великий масив матеріалів, Віктор Петров і досі залишається загадкою.

Національний музей історії України

Текст – Марія Прокопенко