УВАГА — ПИТАННЯ!
Нещодавно лікарі
Уганди повідомили: стрімко зросла кількість пацієнтів, які потрапили до них
через те, що впали з дерева. Погана якість чого спричинила ці негаразди?
УВАГА — ПРАВИЛЬНА
ВІДПОВІДЬ!
Мобільного зв’язку. Якість зв’язку в Уганді погана, і багато хто лізе на дерево, аби телефон зловив сигнал.
ВІДВ’ЯЗАТИСЯ ВІД
ДРОТІВ
Людина — така
істота, що скільки їй не давай, а все замало. Щойно Александр Белл довів до
ладу зроблений за 11 років до його патенту винахід стоматолога Антоніо Меуччі
(2002 року Конгрес США навіть резолюцію ухвалив, визнаючи пріоритет Меуччі),
телефонна мережа почала обплітати місто за містом швидше за будь-яке павутиння.
Проте, як завжди, люди хотіли більшого, ніж отримали.
Спочатку це було
дорого — наприкінці XIX століття абонентська плата за місяць складала 250
рублів, це 10 зарплат учителя! Але незабаром тарифи знизилися в кілька разів,
більше людей змогло це собі дозволити, і на час початку революції в Російській
імперії вже було 232 000 абонентів. Тож Ленін 25 жовтня до числа об’єктів, які
треба одразу ж захопити, включив і телефонну станцію.
Міжміський
телефонний зв’язок з’явився ще в XIX столітті, а 7 січня 1927 року відбулася
перша трансатлантична розмова між Нью-Йорком та Лондоном по кабелю. Та все одно
дзвонити можна було тільки туди, де телефон уже встановлено, і тільки з іншого
телефону. Трохи легше стало з появою на вулицях телефонів-автоматів, які було
продемонстровано 1890 року на виставці в Парижі.
Досі пам’ятаю, як
боявся залишитися без двокопійчаної монети (стільки коштувала в СРСР телефонна
розмова), коли був змушений затриматися на роботі або в гостях. Якщо не
зателефоную, мама почне обдзвонювати міліцію та морги… При цьому треба було
знайти працюючий автомат, не понівечений хуліганами. Отже, біда телефону —
низька мобільність.
Антонио Санти Джузеппе Меуччи (13 апреля 1808 — 18 октября 1889) — итальянский изобретатель и соратник Джузеппе Гарибальди, крупный политический деятель в истории Италии. Меуччи наиболее известен тем, что разработал аппарат голосовой связи, который некоторые источники считают первым телефоном
ДОВГИМ ТА
ОКРУЖНИМ ШЛЯХОМ
Одразу ж було
досить прикро, що телефонна лінія тягнулася на багато кілометрів, а розмову
доводилося вести лише між двома точками — початковою і кінцевою. Досить швидко
навчилися підключатися до телефонної лінії хоч у чистому полі й вести розмову
(або підслуховувати чужу). Але звичайній людині це було не надто корисно — не
ходити ж із такою апаратурою містом…
В умовах війни,
коли зв’язок був життєво важливим, телефонні лінії тягнули просто на полі бою —
телефоністи бігли з котушками, з яких розмотувався дріт, на відстань до кількох
кілометрів. Це не дуже далеко та геть незручно, і в мирний час до такого
складно вдаватися у великому місті. А як би обійтися без дротів?
Це завдання вже
розв’язало радіо — без жодних дротів уже на початку ХХ століття короткохвильові
радіостанції забезпечували зв’язок на відстані в сотні й тисячі кілометрів.
Експедицію Нобіле в 1929 році врятували тільки тому, що радіозв’язок у
дирижабля «Італія» був, а телефону у Нобіле точно не було — телефонний кабель
за дирижаблем не тягатимеш…
Здавалося б,
основна ідея зрозуміла — можна нікуди кабель не тягнути, оскільки можливий
зв’язок на відстані в тисячі кілометрів, то і на меншій відстані може щось
вийти. Звісно, радіостанція — штука важка, за собою її містом носити не будеш…
Однак це вже питання суто технічне — будь-яку техніку можна зробити
компактнішою.
ЗІ СКРЕГОТОМ
ЗУБІВ
Так і робила в
1947 році компанія АТ&T — їхній гібрид телефону й радіопередавача важив
лише 40 кілограмів і міг розміститися в автомобілі. Років за 10 його полегшили
до 12–14 кілограмів — автомобілю все одно, але вже зрозуміло, до чого прагнути.
Того ж року Bell Laboratories (США) офіційно виступила з пропозицією створити
мобільний телефон. Перегони стартували.
Велися такі
розробки і в СРСР. 1961 року журнал «Юний технік» написав про телефон інженера
Купріяновича, який зв’язувався зі станцією на відстані до 25 км і важив лише
півкіло — чіпляєш коробочку на пояс і завжди на зв’язку! Однак впровадити на
практиці — це тобі не в «Юному техніку» публікуватися: нічого не вийшло.
Ідея мобільного
зв’язку стала настільки звичною, що її почали використовувати навіть
письменники-фантасти — у знаменитому телесеріалі Star Trek герої спілкувалися
за допомогою пристроїв, схожих на сучасні мобільники. Цей серіал дивився і
головний інженер фірми Motorola Мартін Купер, та після перегляду в нього
виникла низка ідей…
Серіал почав
виходити ще 1966-го, а історичний дзвінок Джоелю Енгелю, головному інженеру
основного конкурента «Мотороли», Купер зміг зробити тільки 3 квітня 1974 року.
Повідомлення було
гранично коротким — Купер привітався і сказав, що він телефонує з мобільного
телефону. Потім він присягався, що добре чув скрегіт зубів нещасливого
суперника, який пролунав у слухавці замість відповіді.
МОБІЛЬНИКИ
КОВТАЮТЬ УСЕ
Через 10 років
телефон, з якого дзвонив Купер, з’явився у вільному продажі: вага — близько
кіло, цикл зарядки — 10 годин, час розмови — 35 хвилин, вартість — $3500 (новий
Ford Mustang коштував $6500). Але і за такої ціни покупці шикувалися в чергу.
Ринок диктував вимоги до якості, і вже за кілька років Motorola MicroTAC 9800X
вільно вміщався у долоні.
Дорожнеча
мобільників породила новий пристрій — пейджер, що передавав лише короткий
текстовий рядок. Але вже наприкінці грудня 1992 року 22-річний англієць Ніл
Папуорт відправив мобільним телефоном перше у світі Short Message Service (SMS)
— звісно ж, «Щасливого Різдва». Незабаром після цього мобільники подешевшали і
пейджери зникли з лиця землі через непотрібність.
Виявилося, що мобільники,
крім усього іншого, — страшенні ненажери, які беруть на себе функції одного
гаджета за іншим, роблячи їх непотрібними. У вас же був калькулятор, МР3-плеєр,
фотоапарат, відеокамера, короткохвильовий приймач, годинник, зрештою? А тепер
є? Ні — і водночас так: усі вміщаються в мобільнику, котрий не лише подешевшав,
а й дуже зменшився.
Зжер він і КПК —
кишенькові персональні комп’ютери. 1996 року з’явився епохальний комунікатор
NOKIA 9000, у складеному вигляді мобільник як мобільник, тільки завеликий, у
розгорнутому — комп’ютер з повноцінною QWERTY-клавіатурою, тільки дуже
маленький. За кілька років комунікатори й смартфони швидко еволюціонували назустріч
один одному та злилися.
Екрани стали
сенсорними, і віртуальні клавіатури перекочували на них. Зв’язок з інтернетом
став обов’язковою опцією. Зараз смартфони-розкладачки навчилися утворювати
єдиний екран розміром, як у невеликого планшета. Пристойна швидкодія, пам’ять
аж до терабайта, освоєння функцій платіжної картки — чи не проковтнуть
незабаром смартфони і ваш комп’ютер?
МОБІЛЬНИК ТА
СУСПІЛЬСТВО
Зараз мобільних
телефонів у світі близько 4 мільярдів — по телефону на двох землян. Чого
дивуватися, якщо тільки за 6 місяців 2006 року в лондонських таксі забули 54
872 мобільники? До речі, в деяких країнах мобільників істотно більше, ніж
жителів. Дедалі частіше користування ними намагаються обмежити. Можливо, старше
покоління робить це із заздрості?
Подекуди вони
справді заважають — скажімо, на концертах. Володимир Співаков одного разу, коли
його скрипку перебив мобільний телефон, завдяки прекрасному почуттю гумору
вирішив негайно зіграти сигнал, що пролунав, на своїй скрипці. Але вимога
вимкнути мобільники дратує, як і будь-яка заборона. Тому бард Олександр
Городницький просить не забути після концерту знову їх увімкнути…
У середній школі міста Потстаун у США дітям не дозволяють носити уггі — в їхні халяви легко ховати заборонені телефони. А в Софійській церкві у Мінську попереджають, що мобілки, які дзеленчать, «будуть занурюватися у святу воду». Можливо, й правильно — кажуть, що у світі можуть зникнути бджоли, які запилюють рослини, бо сигнали стільникового зв’язку збивають їх зі шляху до вулика.
Проте мобільники
є престижними. Через них упав відсоток підлітків, які палять, — щоб показати
всім, що ти дорослий, достатньо вийняти з кишені мобільник (така поведінка в
компанії навіть дістала назву «телефонне позіхання»). А одна маленька дівчинка,
показуючи, що вміє рахувати, вимовила: «Один, два, … дев’ять, зірочка, нулик,
решітка». Як вона вчилася рахувати — зрозуміло кожному.
Борис Бурда
Журналіст, письменник, бард. Володар «Діамантової сови» інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?»
Немає коментарів:
Дописати коментар