субота, 9 листопада 2024 р.

У пошуках київських скарбів

   

Є безліч легенд і переказів про старовинні клади, що століттями лежать у київській землі. Існування одних історики можуть підтвердити майже стовідсотково, про інші говорять із сумнівом…

Багата українська земля на скарби. Адже здавна нашими краями проходили численні торговельні шляхи, от хоч би славетний шлях «Із варяг у греки». Жили на наших землях або перебували у різний час скіфи, готи, гуни, турки, татари, козаки, і всі вони залишили свій внесок в Україну у вигляді кладу в землі.

Свої скарби закопували торговці, коли на них нападали розбійники. А ще клади з’являлися під час війн — люди рятували майно, сподіваючись колись повернутися по заховане.

ВАРЯЗЬКЕ ЗОЛОТО

На думку багатьох, найлегендарніший клад Києва — варязький. За часів Київської Русі варяги облаштували у нашій столиці «базу», де грабували торгові судна, а викрадене золото та інші цінності ховали в одній із лаврських печер, за що вона отримала назву Варязька. У цій самій печері (неподалік від Дальніх печер) жив чернець Феодор. Саме він і дістався до скарбу.

Відомо про це з книги XV століття «Києво-Печерський патерик». Про ченця Феодора йдеться у розділі 33: «І ось побачив уві сні біса, світлого і прекрасного, немов янгола, що показував йому скарб у печері. І багато разів видіння таке було Феодору. Минуло чимало днів, прийшов він на вказане місце і почав копати, і знайшов скарб — золота і срібла безліч, і посудини безцінні».

Дізнався про це від «добрих» людей князь Мстислав Святополкович, м’яко почав тиснути, потім катувати Феодора… Зрештою чернець від тортур помер… Однак трохи раніше, якщо вірити тому ж «Києво-Печерському патерику», сталося таке: «Для знайденого скарбу Феодор вирив глибоку яму і, поклавши його туди, закопав; відтоді й донині ніхто не знає, де схований він»…

ЯК У КНИЖЦІ ПИШЕТЬСЯ

Серед давньоруських міст Київ посідає перше місце за кількістю знайдених скарбів. Хто їх тільки не шукав — авантюристи, землевласники, козаки, купці, князі. Цілеспрямованим пошуком кладів займався навіть гетьман Великого князівства Литовського Януш Радзивілл, який захопив Київ у 1651 році, вибивши з нього козаків.

Чимало серед київських шукачів скарбів було старателів освічених. У народі їх називали чорнокнижниками, а створені ними рукописи — викличними книгами. Там повідомлялося, де шукати або виявляти (викликати) за допомогою заклинань скарби, а ще — як знімати накладені на них закляття.

Перший з творів київських чорнокнижників, що дійшли до наших днів, — «Запорозький рукопис про клади», виданий у Києві в 1856-му відомим письменником та істориком Миколою Сементовським (1819–1879).

Ще одна відома пам’ятка київського чорнокнижництва — так званий «Список Лещинського», рукопис про клади у Києві та його околицях. Його було знайдено серед паперів професора Олексія Івановича Ставровського, після смерті якого опубліковано в журналі «Киевская старина» у 1883 році, у підрозділі «Клады в пределах Киевской губернии». Отак просто: перелік адрес, де заховані скарби у Києві. Таке собі керівництво до дії: «Хапай лопату і вперед!»

Візьмемо перший пункт: «У Києві, на Хрещатику, в колишньому дворі Попова, під колодою і плодовим кущем заритий казан грошей». Це була садиба на розі вулиці Інститутської… Йдемо шукати. Ну, і де та колода?.. Або таке, під номером 4: «На Дальніх печерах під ясенем зарито півтора відра червінців».

Власне, цей манускрипт з архіву професора Ставровського і дає нам уявлення про вже згадані викличні книги.

 

Фібула VIII століття, знайдена в Києві на вулиці Малій Житомирській

ХТО ШУКАЄ, ТОЙ…

Втім, якби не ходили світами ті книги, не охопила б Київ із середини XIX сторіччя лихоманка пошуку скарбів. Аж надто схожа на психоз. Ті люди вочевидь були зовсім не романтиками, а комерсантами, що частіше нагадують сьогоднішніх чорних археологів.

Тривало активне житлове будівництво, вирівнювання вулиць, засипка ярів. Більшість скарбів, знайдених у XIX столітті, розкрадали самі робітники-землекопи… Схожа доля спіткала і найбільший київський скарб, знайдений в 1842 році археологом-аматором, поміщиком і відставним поручиком Олександром Семеновичем Аннєнковим.

Щодо чуток, цей поміщик був висланий з Курської губернії за жорстоке поводження з кріпаками. У 1821-му він прибув до Києва на покаяння і почав скуповувати на початку вулиці Володимирської вільні земельні ділянки для своєї міської садиби (від Андріївської церкви до вулиці Великої Житомирської).

Під час закладки фундаменту хазяйського будинку землекопи знайшли клад: золоті посудини й стародавні прикраси. Проте знахідки Аннєнкова ніким не контролювалися. Коротше кажучи, він їх приховував. Подейкували, через його руки пройшла безліч безцінних творінь київських ювелірів великокнязівських часів. У 1828-му, коли цариця Олександра Федорівна відвідувала Київ, Аннєнков підніс їй золоту каблучку старовинної роботи з великим діамантом…

Однак відставний поручик робив і добрі справи. Приміром, кияни хвалили його за те, що 300 тисяч рублів він витратив на відновлення Десятинної церкви. 1824 року сам брав участь у розкопках фундаментів старого Десятинного храму. А у 1828–1842 роках на кошти Аннєнкова за проєктом Василя Стасова на цьому місці було зведено нову церкву.

Аннєнков не був ані археологом, ані істориком, але був азартним гравцем. І багато прикрас продав на вагу, як лом (за тисячі карбованців). Скінчив він своє життя у в’язниці, куди потрапив за фабрикацію фальшивих асигнацій. Майже весь Аннєнковський скарб зник (багато зберігалося в його будинку й було розкрадено після смерті). Лише невелика частина потрапила до Британського музею…

…ЗНАХОДИТЬ

1889 року у центрі Подолу, на Нижньому Валу, знайшли клад з польськими срібними монетами початку XVII сторіччя. А на вулиці Рейтарській, у садибі Гребеновського, — мідний казанок XII сторіччя зі сріблом, монетами, браслетами, золотими сережками і каблучками. Того ж року на Думській площі (нині — Майдан Незалежності) після зливи на бруківці перехожі побачили розсипи старих монет. Збирали їх жменями. Проте незабаром виявилося, що монети російські, «нинішнього століття». Просто раніше саме на цьому місці був базар.

Київські старателі привернули увагу шукачів з інших великих міст. 1885 року на сторінках «Петербургских новостей» вийшла замітка іронічного характеру про кладоманів у Києві та у Східній Україні. В ній ішлося про те, що копають усі, кому заманеться. І одинаки, й артілі, найняті багатіями — дилетантами в археології.

Однією з найяскравіших київських знахідок XIX cтоліття можна сміливо назвати виявлення таємної лаврської скарбниці, захованої ще за часів польських королів у 1636–1638 роках. Існує припущення, що ті, хто знав про її місцезнаходження, загинули під час чуми 1769–1771 років.

Та є й інша версія: це була скарбниця гетьмана Мазепи. Спочатку зберігалася вона у церкві над Економічними воротами, а після смерті гетьмана її нібито переховали. У 1898-му під час ремонту в одній із церков Лаври будівельники виявили ​​приховану нішу з монастирської скарбницею.

Було там 6184 золоті монети загальною вагою 26,655 кг і 9895 срібних вагою 267,345 кг. Професор Микола Іванович Петров, котрий вивчав скарб, писав про знайдені 18 пудів золота й срібла. Монети відправили до Ермітажу, решту Лавра продала з аукціону колекціонерам.

ЗАХОВАНЕ, ПОХОВАНЕ

Але безліч київських скарбів так і не знайшли. Досі невідомо, де саме розташовувався великокняжий Красний двір поблизу Видубицького монастиря, у якому тривалий час перебували зі своїми скарбами Великі князі. У непевні часи на Красний двір часто чинили набіги, а після смерті Юрія Долгорукого натовп розграбував і спалив його палати. Нападники обмежилися тим, що знайшли в кімнатах, а до підземних сховищ так і не дісталися.

Не вдалося знайти і княжий двір під назвою «Рай», який, імовірніше за все, був розташований на одному з островів навпроти Видубицького монастиря. Згодом Дніпро змінив своє русло, а острів пішов під воду. По смерті князя Святослава Ярославича, сина Ярослава Мудрого, у 1076 році його дружина Ода сховала всі свої скарби десь у центрі Києва…

Майже половину всіх відомих кладів знайдено у Місті Володимира — найдавнішій частині Києва, де зосереджені були княжі палаци і боярські садиби. З 29 кладів, що мали бути на площі у 10 га Міста Володимира, 16 знайдені довкола Десятинної церкви.

Досі у Лаврі десь захована рака Феодосія Печерського — одного із засновників Києво-Печерської лаври, про яку згадується у «Києво-Печерському патерику»: на її виготовлення пішло «500 гривень срібла і злата 50 гривень». До 1240 року стояла вона в Успенському соборі.

Історик Дмитро Яворницький вважав, що бунтівний гетьман Мазепа, рятуючись від військ Петра I після Полтавської битви, кинув у Дніпро скриню із золотом. У пошуках цього скарбу були розчищені від завалів печери Кирилівського монастиря, але — нічого…

ШУКАЧІ НОВІТНЬОЇ ДОБИ

Та історія пошуку скарбів в Києві на цьому не закінчується. 1922 року у Лаврі з’явилися шукачі нової доби — чекісти. З маузерами замість лопат. І користувались вони не працями чорнокнижників, а науковими книжками історика церкви, професора Київської духовної академії Федора Титова (1864–1935).

У цих книгах було багато фотографій церковних цінностей Лаври. Пише про це інший професор, Іван Нікодімов, що протягом 1919–1923 років був юрисконсультом Києво-Печерської лаври і мешкав у ній.

З його книги: «Досить згадати про щедри дарунки і пожертви російських царів і цариць, бояр, князів, віруючих багатих людей тощо. Головні багатства були зосереджені в ризниці при Великій церкві. Це була найбагатша у світі ризниця, найцінніша, як в сенсі матеріальному, так і в релігійному та історичному».

Конфіскат з Лаври вивозили вантажівками. Стародавні срібні оклади утрамбовували в кузовах чобітьми.

«Деякі речі, що мали безперечну історичну й художню цінність, на вимогу Академії наук були повернуті. На жаль, багато що, зокрема хрест Богдана Хмельницького, було сильно пошкоджено і зім’ято під час навантаження на машину, оскільки дорогоцінний метал уминали ногами, щоб компактніше навантажити машину», — продовжує Нікодімов.

Що можна тут додати? Нелегка ця справа — мати скарби. Охочі знайдуться завжди. І ніхто не знає, що в них на думці. А київські клади ховаються собі десь під землею й чекають, чекають…

 

Андрій Костюченко

Український письменник


Немає коментарів:

Дописати коментар