Інститут шляхетних дівчат у Києві

  

На початку грудня 2013 року революціонери зайшли сюди погрітися, та й залишились, організувавши штаб. А у далекому 1919-му будівлю зайняв 1-й Комуністичний караульний полк, який невдовзі силоміць вивели із незаконно захоплених приміщень…

Це про Жовтневий палац у Києві, тепер — Міжнародний центр культури і мистецтв (МЦКМ), а раніше — Інститут шляхетних дівчат, що стоїть собі на горі понад Хрещатиком.

Належав він з початку XIX сторіччя генералові Дмитру Бєгічеву, людині у Києві відомій, навіть вулиця Інститутська тоді називалася Бєгічевська. Дмитра Бєгічева народ побоювався, адже до його оселі майже щовечора, під світло ліхтарів, йшли якісь люди та займалися хтозна-чим… темне там діялося. Насправді усе було ясно мов день: у домі Бєгічева засідала масонська ложа.

Садибу на пагорбі площею понад 3,5 га генерал придбав ще у жовтні 1811-го — у спадкоємців відставного полковника Дмитра Ширая. Бєгічеву дісталися двоповерховий корпус, одноповерховий житловий будинок, стайня, ще кілька приміщень і фруктовий сад. Свідки того часу відзначали, що головний будинок «внутрішнім розплануванням своїм схожий більше на театр».

Проте Бєгічев, ставши господарем, нічогісінько з будинком не робив. На суміжній ділянці, яку отримав від міста 1819-го, він не розпочав забудову, як того вимагали міські правила. На це вказував генерал-губернатор граф Левашов у розпорядженні від 14 жовтня 1833 року:  «… в разі подальшого залишення будинку у теперішньому спустошливому вигляді уряд повинний буде діяти відповідно до затвердженого 17 вересня 1831 р. Положення про правила розподілу місць у м. Києві під забудову»… З моменту придбання Бєгічевим садиби минуло 22 роки, а головний корпус так і залишався недобудованим…

Справа вимагала якнайшвидшого вирішення, тож генерал у жовтні 1834-го подарував садибу щойно заснованому Університету Святого Володимира. Спершу тут був склад, де зберігалася частина наукової колекції й бібліотеки. Потім вирішили взагалі будинок розібрати…

У цей час граф Левашов подав клопотання царю Миколі I про використання садиби для спорудження у Києві навчального закладу для дівчат.

 

План садиби, що належала Інституту шляхетних дівчат, 1887

ПРОСВІТНИЦЬКІ ІНІЦІАТИВИ

«Мысль учреждения рассадника просвещения для русских девиц относится еще к очень отдаленному прошлому и возникла впервые в Киеве. Восемьсот лет тому назад старшая дочь Киевского Великого Князя Всеволода Ярославича, Анна, под державным покровительством отца своего, первая на Руси открыла девичье училище, учредив его при Киевском Андреевском женском монастыре… В 1086 г., по свидетельству летописи, благочестивая княжна «собравши младых девиц несколько, обучала их писанию, также ремеслам, пению, швению и иным полезным им знаниям, да от юности навыкнуть разуметь Закон Божий и трудолюбие…» — так розпочинається робота Михайла Захарченка «История Киевского института благородных девиц: 1838–1888 гг.» (Киев, 1899), інспектора класів інституту, історика.

Імператор генерал-губернатора Левашова почув і віддав розпорядження для початку відпустити з казни 250 тис. карбованців. 5 листопада 1834 року Микола I затвердив статут закладу. Головним завданням Інституту шляхетних дівчат було «надати безкоштовне виховання дітям дворян бідного стану губерній Київської, Волинської та Подільської й надати можливість за помірну плату одержати таку ж освіту дочкам заможних батьків тих самих губерній». Вихованки перебували під заступництвом самої імператриці…

Оселю Бєгічева знесли. Та попри царське покровительство, відкрився інститут лише влітку 1838-го, вже за часів губернаторства Дмитра Бібікова. Спочатку навчальний заклад був у тимчасовому приміщенні, на розі сучасних вулиць Липської та Інститутської. А власну будівлю інституту врочисто заклали в липні 1839-го. Будівництво тривало до 1843 року за проєктом архітектора Вікентія Беретті, автора червоного корпусу Київського університету. Він почав споруджувати чотириповерхову будівлю у стилі класицизму з порталом-ротондою та колонадою.

 

Перші виховательки Інституту шляхетних дівчат у Києві

ІНСТИТУТСЬКІ БУДНІ

На перших двох поверхах у головному корпусі розташувалися приймальня, квартира начальниці, лікарня, кілька квартир службовців, римо-католицька церква, зал урочистих зібрань, православна церква, бібліотека, класні кімнати та їдальня. На третьому — спальні для вихованок, кімнати класних дам. У підвальних приміщеннях — кухня, лазня, комори та кімнати для прислуги.  

Інститут був установою закритою. Десятиліттями усе, що відбувалося за його стінами, було таємницею для багатьох киян, які знали не більше, ніж раніше про масонську ложу в домі Бєгічева.

Спілкування вихованок із зовнішнім світом обмежили. На прогулянки їх виводили на закриту палацову ділянку Царського саду, містом вони ходили тільки строєм, у супроводі виховательок. На святкові служби до собору чи костьолу виїжджали в палацових каретах, з лакеями на зап’ятках і в супроводі кінних жандармів. Додому на свята їх могли забрати лише батьки… А ще за сині плаття інститутських дівчат в місті називали «синицями».

На утримання інституту виділялися чималі гроші. Мебльований він був не гірше за царську резиденцію.

ЧОГО ВЧИЛИ

Повний курс становив шість років — три класи по два роки. Учбовий рік розпочинався 1 серпня й тривав 11 місяців. Дівчата вивчали Закон Божий, багато часу приділяли мовам — то були французька, німецька, польська, російська. Викладалися історія російська та загальна, географія, арифметика, фізика, природознавство, малювання, музика та спів, танці та рукоділля.    

Приймали дівчаток 10–13 років — за казенний рахунок. Але якщо самостійним коштом, могли вступати роком раніше. Щодо всіх прийнятих доповідали імператриці. Приймали спочатку тільки дівчаток дворянського походження, а з 1852 року — дочок спадкових почесних громадян та купців першої гільдії.

Викладали тут кращі педагоги Києва, серед яких були професори Університету Святого Володимира, зокрема історики Микола Костомаров та Володимир Іконников. Музики навчав композитор Микола Лисенко, який підбирав учениць за своїм смаком, насамперед українок. Грою його вихованок захоплювався Антон Рубінштейн.

 

Студентки Інституту шляхетних дівчат біля погруддя російському імператору Олександру ІІ

ПЛОДИ НАВЧАННЯ

Перший випуск в інституті відбувся 1844 року. Повний курс закінчили 33 дівчини, всього вихованок було 174. Випускниці отримали атестати та свідоцтва домашніх виховательок. Найкращих з них було нагороджено золотими шифрами, золотими та срібними медалями й книгами з похвальними листами… Після вдалого першого випуску виникла потреба відкрити два нижчі класи. Ювілейного 1888 року тут навчалося 250 дівчат, 35 з них були у випускному класі.

З київських інституток вийшло чимало артисток, піаністок, співачок. Була серед вихованок і українська письменниця-емігрантка Наталена Королева (1888–1966), її мати походила з давнього іспанського роду. Після закінчення інституту вона співала на європейських сценах, її прозою зачитувалася українська еміграція. Інститут вона змалювала у своїй повісті «Без коріння»:

«Замість звичайних білих стін, що сліпили своєю біллю на сонці, замість випечених на помаранчево черепиць, бачила вона великий триповерховий будинок із блідо-жовтих, небарвлених, навіть оміткою не покритих цегол, оздоблений прикрасами зі звичайного заліза й залізною бляхою вкритий. А перед домом — вузенький хідничок, також із жовтих цегол, із високими каштанами на зовнішньому краю. Вже й тепер ці безлисті ще каштани затінюють усі вікна…»

 

 

Фото випускниць Інституту шляхетних дівчат 1910 року

НОВІ РЕАЛІЇ

Інститут шляхетних дівчат проіснував до 1918-го. Саме цього року планувалось відкрити тут Палац дитини (насправді притулок), проте першим у приміщення зайшов 1-й Комуністичний караульний полк. Було багато суперечок, та після втручання Надзвичайної комісії з розквартирування військ полк було виведено із самовільно захоплених приміщень.

І кого тут після того не було! Вища військово-педагогічна школа, через рік — Військова школа повітряного флоту, потім загальноміський гуртожиток студентів, у 1934-му — Вища сільськогосподарська школа, згодом комісія радянського та партійного контролю області. З червня того ж року всі будівлі призначили під Державне політичне управління УРСР. І в підвалах з’явилася тюрма НКВС.

Під час Другої світової будівля, створена за проєктом Вікентія Беретті, згоріла (з 1941 року у ній було розташовано гестапо). Проте у деяких приміщеннях якимось чином прописалося кілька київських родин, що втратили житло. Відновлювати будівлю під Палац культури почали у 1952-му. Тоді й виселили останніх вісьмох мешканців, виплативши кожному по 2000 карбованців компенсації.

Ще 1946-го обговорювався варіант зведення на місці споруди висотного готелю, але проєкт не затвердили. Врешті-решт виграв проєкт реконструкції будівлі групою архітекторів під керівництвом Олексія Заварова. Колишній інститут шляхетних дівчат став Палацом культури профспілок. Відкрився він у 1958 році й отримав назву Жовтневий палац.

Місток до нього планували зробити ще тоді, коли був інститутом, щоб дівчатка могли вільно гуляти великою зеленою садибою Лукашевичів — розташована вона була там, де нині готель «Україна». Проте з’явився міст вже у наші часи, на початку 2001-го. Й отримав назву «Міст Тисячоліть».

А Палац (МЦКМ) продовжує залишатися одним із головних осередків культури Києва й понині.

Андрій Костюченко

Український письменник