Михайло Булгаков: «війна кісток» по-українському

  

Війна — це завжди протистояння не тільки армій та економік, а й культур. Шанс на перемогу отримує той, чия культура сильніша. Спробуймо відповісти разом на запитання: ослаблює чи зміцнює українську культуру інтерпретація Михайла Булгакова як письменника, який недостатньо любив Україну? Чи є взагалі в такого підходу реальні підстави? Ресентимент тут поганий радник. Тому спробуймо подивитися на перспективи «культури скасування» з позиції світового історико-культурного процесу.

КОМУ НАЛЕЖИТЬ ДЖОЗЕФ КОНРАД?

Джозеф Конрад — один із найвидатніших англомовних романістів XIX століття. От тільки, незважаючи на англійське ім’я, є з ним як з англійським письменником низка проблем.

По-перше, він етнічний поляк, якого польською звали Józef Teodor Konrad Korzeniowski. По-друге, від самого дня народження він був підданим Російської імперії Юзефом Теодором Конрадом Коженьовським. По-третє, за місцем народження він українець, оскільки народився в Бердичеві, де був розташований маєток його батька. А ще в історії його та його сім’ї були українські Чернігів, Одеса та Львів, що належав тоді іншій імперії — Австро-Угорській.

Конрад чудово володів французькою, знав російську й польську. Але писав англійською. Причому багато в чому орієнтуючись на художній досвід Достоєвського. До британського колоніалізму ставився суперечливо. З одного боку, був схильний до ідеалізації імперії, з іншого — відзначав несправедливість колоніальної політики.

Проте Конрад — визнаний англійський класик. За його романами знімає фільми Голлівуд. Навіть росіяни поставили йому пам’ятник у Вологді, де на засланні разом зі своєю родиною перебував батько Конрада. Курйоз у тому, що Конрад-старший відбував там покарання за антиросійську діяльність.

Однак це не завадило росіянам «привласнити» в такий спосіб собі його геніального сина та включити в контекст «руського міра». Чому? Мабуть, тут усе просто: щоб зайвий раз мати можливість сказати: «А судді хто?»

Прочитайте знамениту повість Конрада «Серце темряви» про жахи бельгійської колонізації Конго, і ви зрозумієте, що демократична західна цивілізація мало чим відрізняється від тоталітарного російського варварства. Щоправда, потім в антипольському й антибританському чаді пам’ятник Конраду у Вологді все ж знесли.

Питання: наскільки доцільно українцям копіювати подібні практики?

 

Джозеф Конрад, при рождении Юзеф Теодор Конрад Коженевский — английский писатель польского происхождения. Считается одним из величайших английских прозаиков

ПОЛЬСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК, ЯКИЙ НЕ ПИСАВ ПРО ПОЛЬЩУ

Але найбільш затято зробити Джозефа Конрада «своїм» намагаються поляки. У нас в Україні сумніваються: чи можна вважати Булгакова, Гоголя та Бабеля українськими письменниками, якщо вони писали російською? А от поляків мало хвилює, що Конрад народився не в Польщі і польською взагалі нічого не створив.

Гірше того, у творчості польського за походженням письменника немає чітко виражених польських сюжетів. Але навіть це не заважає полякам шукати і знаходити в ньому приховані польські мотиви, як-от «польський дух», «шляхетську гідність» тощо. З чого б це раптом ось так просто, без бою, взяти й віддати чудового письменника Британії, Росії чи Україні? До речі, не лише їм.

Пам’ятник Конраду є, наприклад, у Сінгапурі — просто тому, що він там бував! Його музей та меморіальна дошка з тієї ж причини є в українському Бердичеві. При цьому ні малайською, ні українською Конрад не говорив і не писав.

І актуальну для українців та сінгапурців тематику у своїх англомовних творах проігнорував найнепристойнішим чином. Так само, як і польську. Але поляки й тут не здалися… І виявили в англійського письменника, який не писав про Польщу та польською, якусь невловиму «польську загадку». Визначити, в чому ця загадка, неможливо — на те вона й загадка. Головне, що вона польська!

І все б добре, але без чудово знайомої українцям «зради» і в поляків не обійшлося. Де в Конрада польська мова? Де романи про Польщу? Як не крути, але це ж типова зрада батьківщини!

Деякі польські критики, що болісно переживали «витік талантів», вважали, ніби відчуття власної зради сублімувалося в Конрада у романі «Лорд Джим» — письменник покинув Польщу гинути так само, як його герой залишив корабель, що тоне.

ДЖЕЙМС ДЖОЙС ТА «ВІЙНА КІСТОК»

Непросто складалися стосунки в Ірландії та англомовного письменника Джеймса Джойса. Сьогодні в Дубліні стоїть пам’ятник цьому, мабуть, найзнаменитішому ірландцеві. Незважаючи на те, що один із найвидатніших романів ХХ століття він написав не ірландською. Щоправда, на державному рівні ставлення до автора «Улісса» довго було, м’яко кажучи, недружнім.

Джойс виїхав з Ірландії 1904 року. Жив у Трієсті, Парижі, Цюріху, де помер і був похований. На батьківщині Джойса «Улісс» був під негласною забороною — його зміст вважався «непристойним» та «антиірландським».

В одній зі знакових робіт на цю тему культуролога Джессіки Трейнор сказано, що Джойс «засуджував консерватизм, пієтизм і тупий націоналізм ірландського суспільства». Але дивним чином у цьому ж есе йдеться про ставлення письменника до ірландської столиці буквально таке: «Його духовна і художня взаємодія з містом тривала до кінця його життя».

Погодьтеся, між Булгаковим і Джойсом можна провести певну паралель. Один шалено любив Київ, інший — Дублін. З одного намагалися зліпити антиукраїнця, з іншого — антиірландця. Проте, як би на догоду політичній кон’юнктурі не ставилася до Джойса ірландська держава, час усе розставив на свої місця.

Про авторів заборон усі забули, а Джойс удостоївся пам’ятника й епітета «великий дублінець». Дублінська міськрада навіть зробила спробу повернути рештки письменника на батьківщину. Тяганина між Швейцарією та Ірландією за них була настільки захоплюючою, що журналісти охрестили її «війною кісток».

Ще в 60-ті роки ввезти книгу «Улісс» до Ірландії було майже неможливо. Але з 1982 року в ірландській столиці широко відзначають 16 червня — Блумсдей. Цього дня десятки тисяч джойсоманів беруть участь у паломницьких ходах Дубліном, повторюючи шлях героїв «Улісса».

Так, відмовившись від заборон і пошуку «зради», дублінці перетворили колись «антиірландського» письменника на свою гордість — головний культурний бренд і ресурс креативної економіки.

 

Джеймс Августин Алоизий Джойс — ирландский писатель, которого считают одним из самых влиятельных писателей двадцатого века. Он получил всеобщее признание прежде всего благодаря своему монументальному роману «Улисс» (1922)

ДІМ БУТТЯ ЧИ В’ЯЗНИЦЯ БУТТЯ?

Список письменників, у яких через різні причини виникли складнощі з Батьківщиною, рідною і нерідною мовою, можна продовжити: Беккет, Набоков, Целан, Крістоф… Відомі слова Мартіна Гайдеггера про мову як «дім буття». Важливо пам’ятати, що це саме дім — не в’язниця, не концтабір і не божевільня буття, де мова легко перетворюється із засобу творення на руйнівну самоціль.

Пам’ятаєте, що казав Фрейд про сигару? Іноді це просто сигара, а не довгастий предмет, що символізує фалос. І мова — це всього лише мова. Вона важлива не сама по собі. Важливо, що і як ти нею говориш. Стосовно внеску у світову культуру мова й політичні погляди вторинні.

В епоху маккартизму в антиамериканській діяльності підозрювали Хемінгуея та Стейнбека, Ейнштейна й Оппенгеймера, Шоу й Міллера, Бернстайна та Чапліна… І що, сьогодні всі ці великі «антиамериканці» опинилися викресленими зі світової культури? Ні! Нікуди з неї не зникли й автори «антинімецьких» книжок, які гітлерівці спалювали на площах.

Має рацію Булгаков: рукописи не горять, і в історичній перспективі «мисливець на відьом» завжди програє гнаному ним таланту. Для світової культури важливо тільки одне — чи є автор генієм, а його твір всесвітньо визнаним шедевром.

Той же Гайдеггер до кінця життя так і не відмовився публічно від членства в нацистській НСДАП, але хто зараз про це згадує? Чи викреслили його разом із Ніцше, який у Третьому рейху був одним зі стовпів фашистської ідеології, з університетських курсів? Ні! Чому?

Тому що реальний зміст їхньої філософської творчості — не в імперськості та фашизмі. Так само «гріхи» Булгакова проти України не повинні затьмарювати головного – гуманістичного пафосу його творів, його любові до Києва та його нелюбові до «шарикових», «швондерів», «латунських» і «берліозів».

ПОРТРЕТ ЕПОХИ, А НЕ АВТОПОРТРЕТ

Якщо провести неупереджену ревізію псевдопатріотичних закидів на адресу Булгакова, ми побачимо, що вони надто притягнуті за вуха. Наприклад, думка, що герої Булгакова висловлюють антиукраїнську позицію самого письменника. Але чи так це?

У «Днях Турбіних» один персонаж розмірковує про «комедію українізації», а інший говорить про українську, що гетьман Скоропадський «тероризував російське населення цією мерзенною мовою, якої й на світі не існує». Але не можна ж у XXI столітті серйозно стверджувати, що це говорить сам Булгаков?! Неможливо після всього проговореного та написаного про теорію і практику «автофікшн» ототожнювати реальну особистість письменника й вигадану особистість його героя!

Брем Стокер не тотожний графу Дракулі, Ярослав Гашек — Швейку. Маркіз де Сад не перерізав коханкам горло під час сексу. І, що б не думав сам про себе Бальзак, він усе ж таки не мадам Боварі. У «Білій гвардії» письменник створював портрет епохи, а не автопортрет!

У роздумах Олексія Турбіна про те, що «врятувати Росію може тільки монархія», все досить реалістично. Геть неправдоподібним було б, якби в бесіді за столом колишній царський офіцер підняв би келих зі словами «Слава Україні!» Невже тоді цей абсурд можна було б визнати проукраїнським?

Коли Булгаков пише про представників Центральної Ради як таких, що «не мають чобіт, але мають широкі шаровари», — це не антиукраїнська позиція, а відображення тогочасних реалій. Цілком реалістичними є його рядки про «розкольницькі дії» керманичів національного руху і про те, що союзники «поводяться двозначно, прагнучи лише власного зиску та ослаблення Росії як держави».

Можна, звісно, за бажання побачити тут антиукраїнську позицію, а можна — неупереджену фіксацію реальних проблем, з якими стикалася тоді українська незалежність. Багато з них — розкол у суспільстві, перегини в гуманітарній політиці, невпевненість у союзниках — актуальні для нас, на жаль, навіть зараз, під час війни.

А ЧИ БУЛА УКРАЇНОФОБІЯ?

Не можна підходити до реальності «Білої гвардії» з позиції нинішнього українського суверенітету. На зламі століть на руїнах світових імперій виникали нові, ще слабкі, але по-дитячому самовпевнені держави. З усіма мовними, етнокультурними та соціально-політичними «дитячими» хворобами дорослішання.

Найчастіше нова дійсність була настільки абсурдною, що вимагала й доведеного до абсурду, сатиричного опису. Тому Булгаков і пише про Польщу: «Жоден чорт не знав… що в ній коїться і що це за така нова країна». Ці ж слова можна віднести й до української військово-політичної чехарди Скоропадського, Винниченка та Петлюри. Їхні особисті амбіції вочевидь не відповідали їхнім реальним можливостям і працювали радше на розкол української єдності.

Ба більше, українці воювали по різні боки ідеологічних барикад: одні — за УНР, другі — за селянсько-анархістські ідеали Махна, треті — за білих, четверті — за більшовиків, але ж були ще п’яті, шості, сьомі… І все це були українці! І всі вони боролися за свій образ майбутнього, яке уявляли по-різному.

Тому угледіти в Булгакові антиукраїнця можна тільки ігноруючи реальний історичний контекст. Тлумачний словник дає визначення українофоба — це «противник, ненависник українців і всього українського». У невеличкому есеї «Київ-місто» письменник висловлює сподівання, що «пам’ять про Петлюру згине». Але чи може антипетлюрівська позиція Булгакова свідчити про його антиукраїнство?

Адже Петлюра — не вся Україна, а пародійовані вивіски на магазинах — ще не вся українська мова. Згадаймо, що навіть соратники по національно-демократичному табору, той же Володимир Винниченко, вкрай негативно оцінювали Петлюру. Але чи робить це Винниченка українофобом?

І чи свідчить про антиукраїнство Винниченка те, що Микита Хрущов був у захваті від його творчості? Ні. Тоді яким чином позитивна оцінка Сталіним «Днів Турбіних» свідчить про українофобію Булгакова? Тим паче, що ставлення вождя до письменника можна описати як психологічний садизм, який нічим не нагадує повагу та любов.

УНІВЕРСАЛЬНІ, А НЕ НАЦІОНАЛЬНІ ЦІННОСТІ

Власне, це й всі докази українофобії Булгакова. Парочка цитат героїв роману «Білої гвардії» та оповідання «Я вбив». Парочка рядків із мемуарів, де йдеться, що в гімназійні роки Булгаков був монархістом.

Дивний «вирок» для країни, де вся політична еліта встигла побувати, якщо не в комсомольцях і комуністах, то в піонерах точно. То в чому ж тоді справа? Чому із завзятістю, гідною кращого застосування, Булгакова намагаються викреслити з української культури?

Не рятує письменника навіть явна опозиція більшовизму. Річ у тім, що Булгаков, виявляється, «не наш» за кількома критеріями. Перший — не писав українською. Другий — виїхав із Києва до Москви. Третій — не створив позитивних образів України та українців. Щоправда, через специфіку письменницького дару він нічиїх позитивних образів не створив. Четвертий — природа хворобливої реакції і радянських, і сучасних гонителів письменника в тому, що їхні типажі легко впізнаються в його героях.

Правда ж, багато що тут нагадує ситуацію з Конрадом і Джойсом? Та є ще п’ятий, головний критерій, який їх усіх робив «чужими серед своїх», — вихід в універсальний культурний вимір. У Булгакова ви ніде не знайдете проповіді будь-якої «правильної» ідеології — він не «ідейний» письменник. Булгаков небайдужий до проблеми «загальнолюдського», але не до проблем «національного» або «класового».

Наприклад, Шариков у нього — не росіянин, не українець і не татарин. Це «штучна людина», понівечена двічі. Перший раз фізично доктором Франкенштейном-Преображенським (у тексті роману, на відміну від екранізації, це персонаж аж ніяк не позитивний). Другий раз духовно — ідеологією та бюрократією.

І Київ у Булгакова теж не українське й не російське місто. Це позачасове, Вічне Місто, Єрусалим на Дніпрі. Таке, яким його задумували Володимир Святий і Ярослав Мудрий, а не більшовики й петлюрівці — ось звідки в Булгакова ставлення і до радянізації, і до українізації як до чогось минущого, випадкового, наносного.

«УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ»: НЕ ЗАБОРОНЯТИ, А ПРИВЛАСНЮВАТИ

Радянських та українських критиків Булгакова можна зрозуміти: позаідеологічна позиція письменника справді нічого корисного не дає з погляду будь-якої ідеї — і класової, і національної. Вона стверджує зовсім інший ціннісний абсолют… Та навіть з урахуванням ресентименту — чи не занадто ми поспішаємо відмовитися від булгаковської спадщини?

Свого часу ірландці зрозуміли, що Джойс їм потрібен більше, ніж вони Джойсу, — заборона й скасування на Батьківщині нічого не зменшить і не додасть до його світової слави. При цьому психотравм і фобій у ірландців, які 800 років перебували під п’ятою британського «старшого брата», точно нітрохи не менше. Чи готові ми віддати росіянам Булгакова?

Кому ми зробимо гірше — Путіну, Булгакову, Росії? Будьте впевнені, росіяни із задоволенням письменника заберуть, особливо в тій фантасмагоричній, висмоктаній із пальця «антиукраїнській» інтерпретації, ідею якої українці самі ж і підказали.

Слова Путіна про те, що «кордон Росії не закінчується ніде», стосуються не лише територій, а й простору культури. Мова не тільки про пам’ятник Конраду у Вологді. Для російського експансіонізму не тільки «Крим наш», а й «Кант наш». І начхати, що великий «калінінградський» філософ писав німецькою про «вічний мир», тобто про речі, які входять в очевидне протиріччя з агресивною російською політикою.

Між іншим, у них і «Шевченко наш», бо й писав російською, і жив у Петербурзі, і був викуплений з неволі російськими людьми. Тому й пам’ятник Шевченку в центрі Москви ніхто зносити не поспішає. А ми тим часом втрачаємо не тільки території на південному сході країни, а й цілі культурні материки.

Країна — це мова, територія, культура, історія, люди. І все це складно взаємопов’язано. Не можна відмовитися від чогось одного, не втративши все інше. Розлучатися з імперіями можна по-різному. Чудовий приклад подали стародавні євреї: на шляху до землі обітованої вони забрали в єгиптян усі матеріально-культурні цінності, які могли із собою забрати. Не розбираючи, свої вони чи чужі.

«Руському міру» можна протиставити тільки інший, конкурентоспроможний «український світ». А світ — це нелінійно влаштоване, набагато складніше утворення, ніж хутір або гетто. Щоб перемогти, нам потрібно змінити парадигму культурної поведінки: не забороняти, а привласнювати; не відмовлятися, а повертати.

Перемога — це повернення Україні не лише Криму й Донбасу, а й Гоголя, Булгакова, Бабеля. Бути їм противниками чи союзниками в боротьбі з російською агресією, залежить тільки від нас. Було б справедливо, щоб гуманістичний пафос цих великих письменників викривав жорстокість, варварство і нелюдяність ворога, а не нашу власну неправоту.

ХХХ

Очевидно, що пошук «ідеального українця» в українській культурі — ідея геть тупикова. Приблизно як спроба виявити череп «ідеального арійця».

Ще недавно президент Володимир Зеленський називав Михайла Булгакова «наш український письменник». Вторував йому й Антон Дробович, який очолив Інститут національної пам’яті після Володимира В’ятровича. Що ж змінилося? Невже жодних інструментів, крім «культури скасування», у державної культурної політики вже не залишилося?

Адже, здавалося, під час війни, навпаки, потрібно проявляти набагато більше розуму, креативу й адекватності. Якщо критерії «антиукраїнства», які зараз застосовуються до Булгакова, використовувати щодо інших діячів культури, науки й мистецтва, то ми ризикуємо не знайти в нашій історії жодного «лицаря без страху і догани».

Один із головних викривачів «неправильних» співвітчизників Володимир В’ятрович уже заявив, що знаменитий винахідник гелікоптера Ігор Сікорський не може вважатися справжнім українцем — монархіст, розмовляв російською, втік до Америки, сприймав Україну в складі імперії чимось на кшталт штату Техас у США.

Виходить, треба терміново прибирати з назви КПІ приставку «імені Сікорського». Але ж ще недавно Сікорським пишалася і цілком заслужено вся країна! Далі слідом за ним має вирушити і Богдан Хмельницький, який об’єктивно кинув на Переяславській раді Україну в імперські обійми Московії.

Навіть батько інтегрального націоналізму Дмитро Донцов виглядає, згідно з цими критеріями, досить двозначно. Етнічний росіянин, усі брати й сестри — більшовики, батько — вписаний у систему земської влади епохи імперії, сам Ленін захищав його від критики.

За свідченням українського націоналіста В’ячеслава Липинського, «Донцов вдавав із себе «освіченого» петербурзького есдека; лаяв «хохлів» за те, що вони дрібні буржуї, самостійники, націоналісти, не марксисти. Потім вирішив спекульнути на націоналізмі і лає їх тепер за те, що вони марксисти, москвофіли, провансальці й не націоналісти.

Бувши соціалістом-москвофілом, боровся він проти гнилого Заходу, шляхетської Польщі та буржуазних забобонів католицизму. Але, побачивши, що на цьому кар’єру велику не зробиш, переодягнувся раптом у «західницький» костюм, став лаяти азійську Москву та православ’я».

Якщо впродовж життя ідеологічні настанови Донцова кардинально змінювалися, то коли й наскільки він був щирий у своїх переконаннях — «спочатку» чи «потім»? Бо виходить, що з двох хтось по-любому бреше — Донцов чи Липинський? А далі слідом за Булгаковим, Гоголем, Сікорським і Донцовим із пантеону великих українців мають бути виключені: Сергій Корольов, Олександр Довженко, Павло Тичина, Дмитро Павличко та ін.

Усі вони були вписані в імперську і радянську систему, отримували сталінські премії, оспівували радянських вождів. Культурно «нестерильними» виявляються Вернадський із Грушевським. Крім них колаборацією з росіянами і російською мовою виявляються інфіковані царський офіцер Іван Котляревський, Іван Франко, Леся Українка і Тарас Шевченко, які періодично писали російською! Але це тільки верхівка айсберга.

Десятки імен, якими правомірно може й повинна пишатися Україна, за критеріями Інституту нацпам’яті мають бути викреслені з української культури. Між тим, це блискучі, великі імена! Переконатися в цьому ви можете, звернувшись до постійної рубрики нашого видання «Коріння та крила».

Ще раз перечитайте їхні біографії, згадайте про їхні відкриття, трагедії та злети. І поставте собі запитання: чи готові ви відмовитися від такої яскравої, парадоксальної, унікальної історії та культури? Від того, що по-справжньому робить Україну великою, — не тільки в межах державного кордону, а в безмежному і вічному просторі світової культури.

Huxley — альманах о философии, бизнесе, искусстве и науке