"Оксана Забужко — це голос, який формує і змінює українську культуру. Вона робить те, чого бояться інші — говорити про те, що болить", — казала про письменницю Катерина Калитко в одному зі своїх інтерв'ю.
Значення Оксани Забужко в українській культурі важко переоцінити: її твори стали знаковими для новітньої літератури та сформували не одне покоління авторів та авторок. Ім'я авторки знають та поважають на лише в Україні, але й у багатьох країнах світу, де існують її переклади.
- "Чим краще розумієш життя, тим більше усвідомлюєш: все, що з тобою відбувається, є в категорії чуда. Тому почуття вдячності за чудо — це результат певного рівня чутливості, який є ознакою мудрості" (з книжки "RECвізити")
- "Україна зламала інерцію поразок, що справді дуже важливо. З муками, з кров'ю, з несамовитими розривами одночасно стереотипів і багатопоколіннєвих інерцій. Із муками, із кров'ю, вивертаючи з корінням, ми ламаємо парадигми, усталені стандарти. І тому воно тригерить. У принципі ми вже почали глобальні революційні процеси, яких ми переважно несвідомі" (з інтерв'ю на Суспільне Культура)
- "Література — це мова часу. Вона має силу залишатися вічною в своїй суті" (з виступу на TEDxKyiv)
- "Силу країни, в тому числі й військову, складають люди" (з книжки "Найдовша подорож")
- "Війна дає змогу багато дечого зрозуміти про життя і смерть, бо поодинчі долі, хоч які бувають промовисті, звичайно ніколи нічого не навчають" (з роману "Польові дослідження з українського сексу")
- "Тільки те має над нами силу, що ми самі своєю силою напоюємо" (з книжки "Казка про калинову сопілку")
Історіє, с*ко,
ти знову хапаєш мене за горло,
ти знову витрушуєш з мене душу,
ти знов заганяєш мої думки
в чорний тунель нутряного крику:
"No passaran! Вони не пройдуть!" —
засипаючи решту овиду
сірим щебенем ранкових новин,
інтернет-курявою, як по бомбьожці,
знов закрашуєш світ у всього дві барви зі спектра:
офірною кров’ю — червоне,
і коричневе — брудом підлот…
І знов мене косять безсонні ночі,
як площу, по котрій проходить армія,
і знов я влізаю в танк,
простукую панцир, підрихтовую коліщатка,
підкручую слова петицій і апелів, щоб жодне не затнулось:
No passaran! Вони не пройдуть!..
(З вірша "Диптих", 2008)
- "Тільки в дитинстві є правда, тільки ним і варто міряти своє життя" (з книжки "Польові дослідження з українського сексу")
- "Література ніколи не буває невинною — навіть якщо дуже хоче бути такою (особливо якщо хоче!)" (з інтерв'ю "Україні молодій")
- "Рабство є інфікованість страхом. А страх убиває любов. А без любови — і діти, і вірші, й картини — все робиться вагітне смертю" (з книжки "Польові дослідження з українського сексу")
- "Хтось повсякчaс проживaє зa тебе твоє життя — одну з його можливих, ніколи тобою не здійснених версій. Всі почуття, що по-спрaвжньому в'яжуть нaс з іншими, від любови до зaздрости, походять від цієї потaємної туги зa іншими життями — інстинктивно вгaдaними, розпізнaними нaшими життями, яких ми, однaче, ніколи, ніколи не будемо мaти" (з оповідання "Дівчатка").
- "Краще жорстока правда, ніж життя в тумані тотальної брехні" (з інтерв'ю "Літературній Україні")
- "В чому етос лицарства? У принципі вірності сюзеренові: я знаходжу себе в тому, що віддаю свої сили, свій інтелект на службу верховній ідеї, більшій за моє життя. Це дуже глибоко закорінені речі, які допомагають сьогодні формувати політичні партії, залагоджувати ансамблі — це дозволяє почту грати короля так, що ніхто не відчуває себе ущемленим. А в нас кожен — «сам собі пан». А там, де кожен сам собі пан, врешті-решт, завжди приходять якісь чужі «пани». Через самсобіпанство, оце «чому він, чому не я?» і починаються — підніжки, капості і, в кінцевому підсумку, атомізація і розпад цілості на драглисте болото" (з інтерв'ю газеті "День").
- "Що стосунки автора з твором — то наче стосунки батьків із дорослими дітьми: хай ті діти давно живуть собі окремо, та за колись закладену в них "програму" ти несеш повну відповідальність, допоки твого віку, — і не лише перед "чужими людьми", тобто перед читачами, а й перед ними самими…" (з передмови до "Нитки Аріадни")
- "Але чи можливо взагалі правдиво розказати чиюсь історію? Як публічна особа, роками на всі лади скубана й патрана національними мас-медіа, я з власного досвіду добре знаю, що таке "оптика прилюдности": потрапляючи в масовий обіг, інформація навіть про сучасників — про живих людей, теоретично, здавалось би, цілком спроможних себе захистити, потвердити чи спростувати все про них мовлене-писане, — неминуче підпадає законам викривлення, так що кожен, про кого пишуть і говорять, по якімсь часі виявляється обліпленим густими потоками брехні, — і нема на те ради. Що вже казати про небіжчиків! А тим більше про тих, про кого не збереглося жодних документальних відомостей, жодної, так-таки жоднісінької достеменної матеріальної зачіпки, бодай би хоч запису в якійсь старовинній судовій книзі, — лише глухий відгомін темного переказу, як придавлений стогін крізь товщу століть: відламана скалка чиєїсь розбитої історії, як коштовної посудини з археологічного розкопу…" (з передмови до перського видання "Казки про калинову сопілку").
Немає коментарів:
Дописати коментар