Георгій Гонгадзе був одним із перших, опозиційних до влади журналістів, був телеведучим, політичним експертом. Попри те, що наприкінці 1990-х років інтернет-видання були ще в новинку, заснував інтернет-видання «Українська правда», де викривав корупційні схеми тодішнього президента Леоніда Кучми та його найближчого оточення. Після зникнення журналіста «Українська правда» стало одним із найбільш авторитетних та впливових видань.
Народився 21 травня 1969 року в Тбілісі в грузинсько-українській родині. У 1987 році вступив до Тбіліського державного інституту іноземних мов, звідки того ж року був мобілізований для «виконання інтернаціонального обов’язку» в Афганістані. Після демобілізації повернувся до Тбілісі, де брав участь в масових акціях протесту проти спроб Москви придушити прагнення до незалежності.
У 1989 році сім’я переїхала до Львова – на історичну батьківщину матері Георгія Лесі Гонгадзе. Але Георгій ще не раз повертався в Грузію – і під час повстання проти президента Звіада Гамсахурдіа, і під час війни в Абхазії. Був санітаром, журналістом, в одному з боїв отримав 26 осколкових поранень.
Після одужання розпочав громадську діяльність в Україні, спрямовану на боротьбу з корупцією та в підтримку свободи слова в суспільстві. Спеціалізувався на журналістських розслідуваннях. Був частим гостем політичних ток-шоу, публікував матеріали, які викривали корупційні схеми владної «верхівки».
Перед зникненням оприлюднив відкритого листа генеральному прокурору України Михайлові Потебеньку, де попереджає, що за ним стежать. Гонгадзе підозрював, що стеження організували самі правоохоронці, але сподівався таким чином спрацювати на випередження і убезпечити себе.
Востаннє його бачили 16 вересня 2000 року на бульварі Лесі Українки, коли він сідав у машину. Увечері наступного дня ЗМІ оприлюднили інформацію про його зникнення. Через місяць оприлюднення «плівок Мельниченка», які вказували на причетність до зникнення тодішнього президента України Леоніда Кучми та міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, спровокувало «касетний скандал», який вилився в кількамісячні акції протесту «Україна без Кучми», що завершилося масовим протистоянням та арештами у справі 9 березня 2001 року.
2 листопада в Таращанському лісі, за 70 км від Києва, було знайдено обезголовлене тіло, в якому друзі й родичі впізнали тіло журналіста. Пізніші експертизи підтвердили цю імовірність. У 2009 році в Київській області були знайдені останки черепа, які належали зниклому журналісту. Однак мама до останнього відмовлялася вірити, що Георгія вбили. Лише у 2016 році, після її смерті, Георгія Гонгадзе поховали біля церкви Миколи Набережного в Києві.
15 березня 2008 року, Апеляційний суд Києва визнав винними у вбивстві Гонгадзе трьох колишніх співробітників Департаменту зовнішнього спостереження МВС - Валерія Костенка, Олександра Поповича і Миколу Протасова, і призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 12 до 13 років. Один із викрадачів Георгія - Микола Протасов - помер у колонії наприкінці березня 2015 року.
4 березня 2005 року ексміністра внутрішніх справ Юрія Кравченка було знайдено у себе вдома з двома кульовими пораненнями в голову. Того дня він мав бути в прокуратурі і давати свідчення у справі про вбивство Гонгадзе.
До довічного позбавлення волі було засуджено 29 січня 2013 року і колишнього начальника Департаменту зовнішнього спостереження МВС України Олексія Пукача, якого названо організатором вбивства. Імена замовників досі не оприлюднені.
Георгію Гонгадзе посмертно присвоєно звання Герой України. У грудні 2008 року – в Києві встановлено пам’ятник Георгію Гонгадзе, а також журналістам, які загинули при виконанні своїх службових обов’язків. Його іменем названі вулиці в Києві та Луцьку, його ім’я викарбувано на скляній стіні в залі Меморіалу загиблим журналістам у Музеї новин у Вашингтоні.
У 2019 році Український ПЕН-клуб спільно з Асоціацією випускників Києво-Могилянської Бізнес-Школи та виданням «Українська правда» заснували журналістську премію імені Георгія Гонгадзе. «Премія покликана підтримати тих журналістів, які дотримуються принципів та цінностей незалежної журналістики, демонструють професійність, компетентність, інноваційність, створюють матеріали, що ведуть до вирішення або розуміння певних проблем у суспільстві, до змін у країні, а також роблять суттєвий внесок у розвиток медіа-середовища в цілому», - йдеться в положенні про премію. Першим лауреатом премії став журналіст Вахтанг Кіпіані.
Український
інститут національної пам’яті
Немає коментарів:
Дописати коментар