1929, 18 вересня - народилася Алла Горська, українська художниця і громадська діячка, діячка правозахисного руху 60-х років в Україні. Частина 1

 

Вона була однією з тих, хто відкрив та вперше заговорив про місця поховання в Биківнянському лісі розстріляних у 30-х енкавидістами українців. Вона підписала і не відкликала попри погрози свій підпис під "Листом-протестом 139-ти", адресованого керівникам СРСР з вимогою припинити політичні репресії. Крім цього, художниця постійно допомагала політв’язням та фінансово підтримувала їхні родини. Як це могло подобатися вищому керівництву?

Все свідоме життя Алли Горської – це спротив радянській системі та віддана праця художниці, яка у своїх роботах працювала з українськими темами. Хоча її життя могло скластись зовсім інакше. 

Про те, як донька радянського чиновника стала символом шістдесятництва для УП.Життя розповідає журналістка Анна Лодигіна.

Донька директора кіностудії

"Одного вечора я опинилась на вулиці Рєпіна 25, в родині Горських", – згадувала шкільна подруга художниці Ірина Левитська. "В її кімнаті стояли меблі темної вишні, на підлозі килими. Опинившись у незвичній ситуації, я розгубилася. Помітивши це, Алла почала розповідати про загиблого брата Арсена, про евакуацію з Ленінграда, про себе, загублену на залізничній колії".

Те, що її родина відрізняється від інших, Алла усвідомлювала. Після закінчення Другої Світової війни Київ стояв розбитим. Такий же стан був у самих містян. За словами Ірини Левитської, більшість учнів їхньої художньої середньої школи були постійно голодними, дехто не змінював одягу місяцями. Життя Алли на цьому фоні дещо контрастувало. До школи її щодня привозила службова машина батька. "Це одне могло зробити її непідступною для всіх нас", – згадувала подруга художниці.

 

Алла Горська з батьком, 1932 р. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Алла Горська народилася у номенклатурній родині, в Ялті. Її батько Олександр Горський спочатку був директором Ялтинської, а потім Ленінградської кіностудії. Після переїзду до Ленінграда, мати майбутньої художниці працювала художницею по костюмах.

Родина була російськомовною. Вже у дорослому віці Алла свідомо вчитиме українську, починаючи з абетки, і братиме уроки у подруги, журналістки Надії Світличної: писатиме диктанти, робитиме вправи зі шкільних підручників. Та їй так і не вдасться позбутися пітерського акценту.

Навесні 1941 року батько Горської поїхав на зйомки фільму до Монголії, повернутися до Ленінграда вже не зміг: почалася блокада міста нацистами. Дві складні зими Алла разом з мамою пережили вдвох. Тоді ж стало відомо про загибель у піхотному бою старшого брата Арсена. Ця сімейна трагедія разом з голодом та розлукою з батьком підірвали емоційний стан матері Алли, яка повністю так ніколи і не змогла оговтатися після втрати сина.

 

Алла з мамою, 1932 р. Ялта. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Родина воз’єдналася в Алматі після прориву блокади. Наприкінці 1943 року Горські переїхали до Києва, там батько обійняв посаду директора Київської кіностудії. Імовірно за попередніми домовленостями з Олександром Довженком, з яким мав приятельські стосунки. Відповідно до посади Олександр Горський отримав трикімнатне помешкання біля скверу, недалеко від розбитого внаслідок війни Хрещатика, на вулиці Рєпіна 25.

Художниця українського авангарду

Мистецьке середовище було органічним для Алли, яка виросла у вирі кінотеатрального життя батьків. Тому вона легко адаптувалася у художній середній школі, де вчилася після переїзду до Києва. "Уже через кілька місяців після початку навчання Алла стала лідером. Вона була росла, сіроока, розумна дівчина, лагідна, добра, товариська – об’єднувала всіх", – писала шкільна подруга Галина Зубченко у книзі "Червона тінь калини".

 

Алла Горська з однокласниками. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Згодом так само швидко Алла влилася у вир студентського життя, навчаючись на живописному факультеті Київського художнього інституту. Там вона познайомилася з майбутнім чоловіком Віктором Зарецьким. Він згадував, як на побачення Алла приїжджала на службовій машині батька і брала з собою бутерброди у спеціальній валізці.

Вони одружилися ще у студентські роки. Спочатку жили з батьками Алли в одній квартирі до призначення її тата директором Одеської кіностудії. Разом молоде подружжя працювало у майстерні, подорожувало Україною та створювало багато спільних робіт. "Алла пішла зі мною у монументальне мистецтво", – згадував Віктор Зарецький у "Розмовах з сином". "Потім казала, що і спати зі мною не буде, як не буду монументалістом. Я затявся і відчув, що це далеко не так просто і в мене не виходить. Так почалося, і я просидів 12 років на риштуваннях".

 

Віктор Зарецький і Алла Горська в художній майстерні, початок 1960-х рр. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Їхнє навчання в інституті припало на останні темні роки сталінщини з його репресіями. А перші роки роботи – на "хрущовську відлигу", коли мистецький світ знаходився у передчутті політичних і культурних змін.

На цій хвилі почалися інтенсивніші і глибші пошуки художників, письменників, архітекторів свого українського коріння. На фоні нових настроїв виник Клуб творчої молоді "Сучасник", який діяв у приміщенні кінозалу Жовтневого палацу і став епіцентром життя шістдесятників. До них належали і Алла Горська з Віктором Зарецьким.

У Клубі проводилися творчі вечори письменників, влаштовували мистецькі виставки, лекції, етнографічні свята. Клуб ініціював подорожі Україною, під час яких вивчали український фольклор та архітектуру, не підозрюючи, що тоталітарне осердя Радянського Союзу нікуди не поділося, і розплата за проукраїнську діяльність їх не омине.

 

Алла Горська (четверта зліва) з друзями-художниками на першотравневій демонстрації, Київ, 1950 р. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Тоді ж почалося більш глибоке занурення в українську культуру самої Алли Горської. У листуванні з друзями вона ділилася думками про те, яким бачить українське мистецтво, не боячись, що її погляди можуть не розділяти інші:

"Мені "не подобається мистецтво Пікассо як прояв світогляду світового міщанства. Мистецтво без коріння, народу, нації. Мистецтво індивідуумів, яке базується на власних почуттях (Фрейд)". Проте Пікассо до с…и мої протести, базікання. Він існує об’єктивно як певна філософія, світогляд. Але існує мистецтво Мексики, що представляє свій народ. І я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. І воно викриває справжнє обличчя Пікассо".

 

Мозаічне панно Алли Горської "Вітер" в ресторані "Вітряк", Київ. Фото з сайту Радянська мозаїка в Україні

У 1960-х художниця багато мандрувала з фольклорним хором "Жайворонок", бувала у мистецьких поїздках з чоловіком на Донбасі, їздила селами, і в усіх подорожах збирала матеріал, який потім переосмислювала, втілюючи у своїх роботах.

"Коли ми приїхали до Горностайполя, то вона працювала у невеликому селі неподалік. Природа, корови, квіти, чорнобривці – рай. Там відбувся художній хід, пов’язаний з Україною. Ремесло у неї було. Аллочка була капітальна, дошкульна в роботі – міліметр за міліметром", – згадував її чоловік Віктор Зарецький, додаючи, що при цьому вона завжди поспішала.

Далі буде...